У вашего броузера проблема в совместимости с HTML5
Монолог життя Понад усе любила тишу, Бо тиша говорила з нею. Вона розповідала більше - Вона давала чуть себе їй. Шалених тіл німого бою Не чули в сутінках кімнати, Не чули: “Будь завжди зі мною", І тиша панувала в хаті. Пройшли роки двох навіжених, Що віддались німій спокусі. Нема тих диво-наречених, Бо стали вже діди й бабусі. На схилі літ сумні смеркання. На серці вдячність і тривога... Чи прийдуть внуки завтра зрання І чи застануть їх удома?.. Колись вона любила тишу, Тепер ненавидить душею. Лежить лишень і стогне стиха, А вічність дихає над нею. 30.01.10